МАЛОПОЛОВЕЦЬКЕ

З любов’ю до рідного краю

vkon fb ok

 

Історія села Малополовецьке

CajmZarozb8

Малополовецьке — село в Україні, Фастівського району, Київської області. Географічні координати 49055”пн..ш., 29049” сх..д. Середня висота над рівнем моря 193 м. Засноване в 1094 році. Площа території 7.74 км2 

Підпорядкування населеного пункту

З 1991р. — Малополовецьке, Фастівський район, Київська область, Україна
1965-1991 — Малополовецьке, Фастівський район, Київська область, УРСР
1963-1965 – Малополовецьке, Білоцерківський район, Київська область, УРСР 
1959-1962 – Малополовецьке, Сквирський район, Київська область, УРСР
1943-1959 — Малополовецьке, Великополовецький район, Київська область, УРСР
1941-1943—Малополовецьке, Рейхскомісаріат, Україна
1937-1941 — Малополовецьке, Фастівський район, Київська область, УРСР
1932-1937 — Малополовецьке, Фастівський район, Київська область, УСРР
1930-1932 — Малополовецьке, Фастівський район, УСРР
1925-1930 — Малополовецьке, Кожанський район, Білоцерківська округа, УСРР
1923-1925 — Малополовецьке, Білоцерківська округа, Київська губернія, УСРР
до 1917 — Мало-Половецьке, Васильківський повіт, Київська губернія, Російська імперія

 

Історія виникнення, заснування села Малополовецьке

З місцевістю, де знаходиться село, пов’язано багато легенд і переказів. Одна із них розповідає про виникнення назви села:

«З давніх-давен у селі побутувала легенда, що в басейні річки Субот осіло і почало займатися землеробством двоє племен – Малих і Великих половців. Між ними часто виникали суперечки і війни за пасовища, землю, воду, ліси. Після однієї з таких суперечок вони заключили між собою Вічний мир. З приводу укладання миру влаштували на березі річки, що протікала поруч,великий бенкет.

Ця подія відбулася в суботу і річку назвали Субот. На місці бенкету закопали межовий стовп –кіл(кол). Це місце почали називати Коломищина. Як говорить легенда,звідси і пішла назва села Малополовецьке». На підтвердження цієї версії, збереглась і до сьогодні назва ділянки лісу між селами Великополовецьке і Малополовецьке «Коломищена».

Рік заснування села достовірно  не відомий. Одні  джерела стверджують, що це був 1094 рік, інші – 1234 рік.

Л.Похілевич у своїй книзі «Історія населених пунктів Київської губернії» писав: «Весьма возможно, что основание селения принадлежит  эпохе половецких нашествий» і заключає, що Тургорхан, князь половецький, на доньці якого   у 1094 році одружився великий князь Київський Святополк тоді володів м. Сквирою і          м.Триліси (нині с.Триліси) , а Малополовецьке від Триліс у 8 км. у напрямку до м.Сквири. Звідси можна вважати, що і с.Малополовецьке входило у володіння Сквирського князя Тургорхана.

pohilevich 1pohilevich 2

Про Малополовецьке та сусідні села із книги Л.Похилевича

У давні часи село являло собою сусідсько-родову общину. Підтвердженням цьому є те, що в селі й до цього часу залишились назви родів, які займали певні участки села і були поміж собою кровно споріднені. І до цього часу існують назви цих участків, або кутків: Дакалівка, Мариничівка, Королівка, Солохівка, Димидівка, Гарячівка. З часом родовий лад зовсім розклався. В процесі завоювання українських земель польсько-литовськими феодалами проходило переселення польських селян на українські землі. Кілька родин польських селян поселилось і в с. Малополовецьке.

Цей участок села, де вони поселились почали називати – Ляхівка. Така назва виникла тому, що всіх  поляків українці називали ляхами.

polovciЗа свою багатовікову історію село неодноразово терпіло від навали кримських ханів, польських феодалів. Багато половчан було угнано в неволю, не раз село було спалене. Найбільшого руйнування село зазнало під час нападу кримських татар у 1519 року. Було зруйноване місто Юр’єво (нині Біла Церква), попалили навколишні села, людей майже знищили, або забрали в полон.

Після Цього погрому вціліло  лише 18 сімей, які сховались у лісі. Ці сім’ї почали відроджувати село. До них приєднались кілька сімей з села Вороничі, яким удалось уникнути татарської неволі. 

Селище Вороничі  від с.Малополовецьке було за 4 км. за лісом До цього часу цей куток носить назву – Вороничі. Селище ж Вороничі більше не відродилося. Землі, які належали цьому селу, мало половчани захопили собі і розділили між собою, в наслідок чого мали не трьох спільну сівозміну, як це було в той час по всій Україні, а чотирьохспільну. Четверте поле називали « Селезске».

В 1591 році Малополовецьке вже належало Білоцерківському старостацтву і в цьому  ж році було знищене кримськими татарами. Селяни яким удалось заховатись у лісі й уникнути полону, повернулися, і  село почало знову відроджуватись.

Історичні дані  1616 року свідчать:

«В селении этом поселившихся людей находится 15 номеров (хат), повинностей и податков не сдают никаких, по силе увольнения которое им дано на известное число лет».

На Переяславській раді 1654 року був підписаний договір про воз’єднання України з Росією. Згідно цього договору Україна входила до складу Росії на правах автономії, але з часом царизм цю автономію звів на нівець, а Катерина ІІ її доконала.  Вона утвердила кріпосне право на Україні. Україна булла поділена на 8 губерній, а кожна губернія на повіти, а повіти на волості і управи.

В Малополовецькій булла волость, до якої входили Красноліська і Яхнівська управи. Волость входила до Васильківського повіту Київської губернії на чолі якої стояв генерал-губернатор, якого призначав цар. На чолі волості стояв старшина, якого обирали на загальному сході волості терміном на 3 роки На сході мали право голосувати  лише чоловіки від 18 років і старше. Голосування проходило не шляхом підняттям рук, а переходом на інший бік площі. Іноді були випадки, коли виборці перебігали то на один то на другий бік. Потім рахували з якого боку більше виборців.

«В 1740 году в с.Малополовецком было уже 80 домов. В селе находилась приходская церковь, к приходу которой были причислены деревни: Краснолесы с 20-ю хатами, Яхны с 10-ю и Зубари с 10-ю хатами».

За даними Л. Полихевича станом на 1863 рік в Малополовецькому нараховувалось 2568 жителів обох статей, а за уставною грамотою графа Владіслава Браніцького  від 29.09.1862 року кріпосних селян обох статей рахувалося 1151 чоловік . Із цього можна зробити висновок, що 1417 жителів не були кріпосними, а були казенними селянами і панщини не відробляли.

браницкий ксаверий для блога

За установчою грамотою камер-юнкера графа Владіслава Браніцького селянських дворів, що належали йому було 363, з них огородників – 87, піших – 240, тяглових – 36 дворів. Огородниками називали кріпосних селян, які не мали польових наділів землі, їх ще називали халупниками. Пішими називали тих, хто особисто відробляли панщину. Тягловими – тих  , хто відробляв панщину своїм тяглом – кіньми чи волами.

Після реформи 1861 року в селі почалося розшарування селян на бідних і багатих. Особливо це було помітно після Столипенської реформи.

За даними Київського губернського статистичного комітету за 1900 рік стаття 2,  в с. Малополовецьке було селянських дворів 814, 3795 жителів, з них чоловіків – 1850, жінок – 1945.

Станом на 1 січня 1911 року в селі нараховувалось 986 селянських господарств, серед них 36 куркульських, вони тримали у своїх руках майже 20% усієї  ріллі, 55% орної землі належало графу Браніцькому та його  спадкоємцям.

27 селянських господарств були без коней, а значна частина мала по одній коняці, понад 25% господарств не держали корів. Такий стан примушував селян найматись до поміщика та куркулів на поденну роботу за низьку плату.

Село оточували родючі землі. Наявність води, близькість лісу сприяли  розвитку села і росту населення. Село  розширюється, зявляються нові участки – Новоселиця, потім Заріччя, а після Великої Жовтневої  соціалістичної революції село значно розширилось внаслідок наділу садибних ділянок багатодітним сім’ям за рахунок панської землі.

Нові садиби почали забудовуватись з весни 1921 року Цей участок села назвали Новостроєніє.

Уже в 1926 році в селі налічувалось 1121 господарство з населенням 4525 чоловік. Діяли 3 млини з двигунами внутрішнього згорання, було 12 вітряків , з них 6 діяло, 4 драчі, 2 олійні, 2 чухральні, 5 кузнів.

Станом на 01.01. 1926 року в селі був один магазин споживчої кооперації і 10 магазинів, що належали приватним особам.

Весною1926 року в селі було організовано товариство по спільній обробці землі – ТСОЗ «Надія», яке проіснувало два роки, а в 1929 році  організатори, а ними були брати Дакали – Мартин, Яків і Трохим, були розкуркулені.

На кінець 1928 року в селі вже не було приватних торгових магазинів, а в другій половині 1929 року всі кустарні підприємства перейшли у власність колгоспів.

У 1929 році в селі створено 4 колгоспні господарства: «Нове життя», «Перемога», «Вільний господар», і колгосп ім.Острякова.

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ

Після продрозверстки у 1921році було уведено продподаток. Кожний господар  двору  повинен був здати певну норму зерна різних культур, відповідно до кількості землі, яка йому належала і кількості членів сім’ї. Кожний господар знав скільки зерна він повинен здати державі по твердих цінах, а рештою він міг розпоряджатись на свій погляд.

Продподаток порівняно був невеликий і в селян залишалися залишки зерна, яке вони продавали на ринку. Зерна, яке здавали селяни, державі не хватало ,тому держава через скупщиків на базарі  закупляла лишки зерна. Ціни на зерно і взагалі на с/г продукти держава не встановлювала. Тому ціни на зерно аж до 1928 року визначав ринок.

У 1927 році ХV з’Їзд ВКП(б)  прийняв рішення про колективізацію сільського господарства. У січні місяці 1929 року в селі почалася масова колективізація.

На осінь 1929 року в селі налічувалось біля 700 одноосібних господарств. Понад 500 були об’єднані у 4 колгоспи. Перша весняна компанія в колгоспах села (1929р) проходила довго і з великими труднощами. Тракторів не було, сівалок не вистачало, сіяли вручну, обробляли землю кіньми і волами, і тим знаряддям, що здали сільські господарі, та тим, що забрали у куркулів. Урожай був низьким – 10-12 цн/га.

 

Щоб прискорити колективізацію у селі в 1930-1931р.р. почали застосовувати нову форму оподаткування селянських господарств с/г податком.

Всі господарства, що вступили до колгоспу мали платити 34 крб. с/г податку на рік. Одноосібні господарства платили від валового прибутку, який нараховували від кількості ріллі, саду, огороду, коней, свиней, птиці і т.ін. В підсумку  кожному одноосібному господарству потрібно було платити від 700 до 1500 крб. с/г податку. Ті одноосібні господарства, що не вступили до колгоспу і не могли сплатити податків продавались із публічних торгів. Продавали рухоме майно і наявну худобу.

У 1932 році були розроблені норми виробітку. За зроблену певну визначену норму роботи писався один трудодень, за дві норми – два трудодні і т.д. Після цього добросовісні й старанні колгоспники могли за день заробити декілька трудоднів, а ледарі могли за день заробити пів-трудодня, або й менше. На кількість вироблених трудоднів нараховувалась грошова й натуральна оплата. Зазвичай розрахунок із колгоспниками був у кінці року.

Такий стиль організації праці і її оплати існував аж до 1956 року. Потім поступово почали переходити до грошової, гарантованої щомісячної оплати праці колгоспників.

ГОЛОДОМОР

Тяжкі  1932-1933роки. Весна 1932 року була ранньою і посушливою. 23 березня вийшли в поле закривати вологу на озимих посівах і зяблевій оранці. Колгоспні коні й воли, через нестачу кормів, були виснажені і ледве тримались на ногах, тому прийшлося мобілізувати корів колгоспників для закриття вологи. Посівна компанія розпочалась із великими труднощами. Не вистачало посівного матеріалу, сівалок, тракторів взагалі не було. Перед жнивами пройшли дощі. Посіви поправились. Озимі вродили добре, ярі дали низький урожай.

План хлібоздачі, порівняно зібраного урожаю, був великий, але до жовтневих свят його було виконано. Після цього було доведено додатковий план. Тоді селяни, хвилюючись, що в них не залишиться нічого із урожаю, почали ховати, закопувати зерно. Ховали зерно не всі. Значна частина селян не вірила, що в них силою можуть забрати все зерно  що залишилось.

У жовтні місяці 1932 року було створено 6 бригад по 5-6 чоловік у кожній для примусового стягнення зерна для хлібоздачі державі. Коли бригада заходила в двір, вона ретельно шукала зерно, а коли знаходила – забирала, а господарям не залишала нічого. Їхня «старанність» привела не одну сім’ю до голодної смерті. Вижили ті, кому вдалось заховати зерно так, що його не знайшли. Вижили ті, хто  зміг влаштуватись на роботу в місті, чи  у радгоспі, а там по карточках видавали хліб.

Вмирати з голоду в селі почали у другій половині грудня 1932 року, але це були поки-що одиниці. Масове вимирання людей почалося з березня 1933 року. Точна кількість померлих не встановлена.

За свідченнями тодішнього секретаря сільської ради Кошарного Петра Дем’яновича ним було зареєстровано 486 людей померлих від голоду, не рахуючи тих, що пішли із села і не повернулись.

Весна 1933року булла довгою, прохолодною і дощовою. В селі не можна було побачити ні кота , ні почути гавкіт собаки. Люди по селу ходили  мов примари. В селі було тихо.

Коли почали наливатись колоски жита й пшениці голодні люди накинулись на них – їли їх, варили з них похльобку. Хто переїдав – вмирав.

Посіви жита й пшениці колгосп почав охороняти, кого ловили з колосками віддавали під суд. Тяжко було дивитись, як вмирали люди з голоду.

З осені 1932 року до осені 1933 року ніхто не відвідував клубу, не ходив гуляти. На селі не  було чути ні дівочого ні парубочого  співу. Це була гнітюча тяжка пора року.

Покійників, що вмирали від голоду, ніхто не супроводив на кладовище, хоронили без домовин. Їх вивозили на кладовище і просто скидали в яму по 10-15 і більше трупів. Копати братські могили зганяли чоловіків, які ледве держали лопату в руках.

Весняну посівну кампанію колгоспи проводили з великими труднощами, але поля були засіяні.  Урожай озимих культур у 1933 році був високим. Коли почалися жнива, село почало оживати. Люди після голодовки швидко набирались сил і жнива  закінчили вчасно. Всі с/г роботи були закінчені до жовтневих свят, лише молотьба затягнулась аж до січня 1934 року. Колгоспи села вперше виконали й перевиконали план хлібоздачі державі і засипали потрібну кількість посівматеріалу під урожай 1934 року. Колгоспники одержали натуроплату за трудодні -- по колгоспу «Перемога» по 2,5 кг за трудодень, а по колгоспу «Нове життя» по 3 кг.

Починаючи з 1934 року колгоспи села почали економічно зміцнюватись, зростала оплата праці колгоспників. Збільшилась кількість с/г техніки в МТС. Краще і в строк почали обробляти поля, з року в рік піднімався урожай колгоспних полів. 

ВІДОМОСТІ ПЕРІОДУ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна, а вже в середині липня 1941 року гітлерівці окупували село. В село вступив загін німців. Через кілька днів в селі з’явився  німецький комендант. Було створено  поліцейський участок, який розмістився в приміщенні школи. Участок обслуговував Малополовецьке, Красноліси, Яхни, Рогізну.

За роки окупації села німцями було вивезено до Німеччини 98 юнаків і дівчат. Фашисти спалили 154 колгоспні двори, приміщення школи, мед амбулаторію. Розграбували три колгоспи. Вивезли велику кількість зерна, великої рогатої худоби та свиней.

Після перемоги над німцями в боях на Орлово-Курській дузі Радянська Армія успішно наступала і 6 листопада 1943 року визволила м.Київ, а 7 листопада – м.Фастів. Село Малополовецьке стало прифронтовим селом.

В ніч з 8 на 9 листопада1943 року танки 52 танкової бригади під командуванням генерал-майора Лебедєва увірвались в село, розгромили колону машин і підвід ворогів. Німецький гарнізон поспішно покинув село, залишивши великі трофеї.

Вранці 10 листопада наші танкісти пішли в наступ. Після цього бою село було повністю окуповане німцями, аж до 25 грудня 1943 року включно.

У листопаді 1943 року розстріляно біля Широкої криниці 72 чоловіки і 47 чоловік на Новостроєнії. За архівними даними з війни не повернулося 214 чоловік.

В ніч з 25 на 26 грудня1943 року під натиском Радянської Армії фашиський гарнізон залишив село і разом з тим залишив 5 німецьких військових, яким було наказано запалити село, але здійснити цей задум їм не вдалось. Їх захватили в полон наші  бійці, які вступили в село.

Паліїв судив суд Військового трибуналу.  За вироком суду їх було повішено29 грудня 1943 року на вигоні перед теперішньою лікарнею.

Після звільнення села від німецьких окупантів почали відроджувати колгоспи: «Нове життя»,  «Перемога», ім.Комінтерна, ім.Острякова, що в                        с. Тарасівка.  А починалося все із того, що почали зводити до колгоспу коней, які до окупації були колгоспні, але були по дворах колгоспників.

Весною 1945 року більшість огородів люди копали лопатами, бо не було чим виорати. По закінченню війни влітку 1945 року колгоспам села було виділено по одній вантажній машині (полуторці) – оце була вся механізація. Правда, кожен колгосп мав по одній косарці, молотарці і січкарні.

Урожай  збирали вручну, косили косами і косарками,  жали серпами. В’язали снопи вручну, скиртували переважно вночі, щоб було менше втрат зерна. Комбайнів у 1945 році на полях колгоспів не було.

Восени 1945 року в село почали повертатись фронтовики.

ВІДБУДОВА

 

Урожай 1945 року був низьким. Запаси зерна в колгоспників були недостатні.

Тяжко переживали зиму 1946 року колгоспні сім’ї, до яких не повернулись їх чоловіки, батьки. В їхніх хатах зимою часто замерзала вода у відрах.

Протягом 1945-1953р.р. колгоспи села поступово економічно укріплялись. Збільшилось поголів’я корів, нетелів, свиней, вівців. Підвищились урожаї зернових культур, ц/буряків. В цей період основним джерелом існування сім’ї кожного колгоспника був огород і те, що було в його господарстві, а те, що він заробляв на трудодні, то було допоміжне, щоб розрахуватись з державою по платежах і поставках.

При нарахуванні с/г податку на кожен двір колгоспника враховували: площу садиби, кількість фруктових дерев, корів, свиней, вівців, кіз, бджолосімей. Крім цього кожен двір повинен здати державі за рік 40 кг м’яса, 100 яєць, а якщо в господарстві є корова, то ще й 700 літрів молока по твердих державних цінах. Якщо в сім’ї є хлопці чи дівчата 18-ти і старше віком, їм добавляється податок за бездітність.

Багато колгоспників почали вирубувати сади, знищувати пасіки, щоб менше платити податків.

Ліквідація МТС у 1954 і продажа всієї с/г техніки колгоспам сприяла економічному укріпленню колгоспних господарств.Саме в цей період колгоспи села обєдналися в один колгосп «Нове життя». Із часом, дякуючи добросовісній праці хліборобів, колгосп «Нове життя» вийшов у передові колгоспи району, став міліонером. В селі за рахунок колгоспу побудовано двоповерховий будинок для вчителів середньої школи (1965р), Будинок культури (1972р), торговий центр.

За період з 1945 по1985 рік село перебудовувалось. Зникли старенькі хати, вкриті соломою. Замість них  будувались добротні хати криті шифером, з дерев’яною підлогою. Колгоспники почали обставляти свої будинки новими меблями, купувати килими, краще одягатись. Життя на селі наладилось, стали краще жити, але після введення загальної паспортизації молодь почала виїздити в місто, в результаті чого населення села почало старіти.

Працездатних колгоспників села з року в рік зменшується. Якщо в 1976 році в колгоспі було 1178 працездатних колгоспників, то в 1985 році лише 533 особи. Значна частина пішла на пенсію, а молодь у місто.

Із 1986 по 1994 рік в селі було продано дачникам 92 опустілих хати. Таким чином село поступово почало перетворюватись у дачне селище.

Незважаючи на те, що кількість працездатного населення з року в рік зменшувалась, колгосп з усіма роботами в галузі с/г успішно справлявся і лише на проривку ц/буряків та на жнива заохочував найману робочу силу.

З1964 і до 1990 р.р.к-п «Нове життя» економічно зростав, зростали заробітки колгоспників, зростав матеріальний добробут колгоспників села – це був період в історії села, коли кожен працюючий міг за свою працю забезпечити себе всім необхідним для життя, а пенсіонери прожити за свою пенсію.

В 1982 році в селі почали асфальтувати вулиці, і за п’ять років головні вулиці села вкрились асфальтом.

В1992 році розпочато газифікацію села. На сьогоднішній день село газифіковано на 80 %.

Із 1985 по 1994 р.р.з дозволом влади на приватну власність, жителі села почали купувати коней, трактори., почали більше тримати худоби. Значна частина колгоспників почала більше уваги приділяти особистому господарству, чим колгоспному. Знизилась трудова дисципліна. Посилювалось розкрадання колгоспного урожаю з колгоспного поля. Особливо це стало відчутно в 1991-1994р.р.

Коли було прийнято «сухий закон», в колгоспі вирубали 80 га плодоносного саду, бо нікуди було збувати яблука.

В 1993 році в селі вперше з’явились фермери і орендатори.

Колгосп «Нове життя» до «перебудови» ніколи не був кредитором. В 1994 році він живе за рахунок кредиту під урожай 1994 року Заробітна плата колгоспникам не виплачується по 2-3 місяці. Кредит відпускається колгоспу під 240% річних.

24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла акт про проголошення незалежності України, а 8 грудня 1991 року було проголошено про створення СНД (Союз незалежних держав), чим узаконили розпад СРСР. Після цих подій порушились економічні зв’язки між бувшими республіками СРСР, і як наслідок – економічна криза і інфляція. Ріст цін на всі види товарів, зубожіння жителів села, особливо пристарілих людей.

Почалось розшарування жителів села на бідних і багатих.

Легенда про село Малополовецьке

З давніх-давен в басейні річки Субот осіло і почало займатися землеробством двоє половецьких племен – Малих Половців і Великих Половців. Між ними часто спалахували суперечки і війни за пасовища, землю, воду, ліс. Після однієї з таких сутичок вони заключили між собою Вічний мир. З приводу цього влаштували на березі річки, що протікала поруч, великий бенкет. Ця подія відбувалась у суботу і річку назвали Субот. Тут, на місці бенкету, закопали межовий стовп(кіл, кол). Це місце почали називати Коломищина. Збереглась і до сьогодні назва ділянки лісу між селами Великополовецьке і Малополовецьке – «Коломищина».

А села стали називати – Малополовецьке та Великополовецьке.

polov048

Ілюстрація Радзивіллівський літопис. Половці під час бою

ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ

FRD

URDPU

VRU

UKR

Археологічні розкопки

ARH

ФУТБОЛЬНА КОМАНДА

FK SUB

FACEBOOK